Свого часу я мав нагоду порозмовляти з директором будинку престарілих для священиків. Це невичерпна тема. З багатьох причин. Починаючи від питання, коли починається пенсійний вік священика і аж до всіх можливих варіантів пошуку місця у житті, відносин з молодшими, участі у душпастирстві, і закінчуючи неминучою потребою у догляді.


Все це раптом пригадалося кілька тижнів тому, коли я стояв над труною о. Людвіка Рутини. Він прожив гарний свій вік. І не тільки цифра 93 тому причиною.
Колись він був моїм катехитом. Катехизму то він мене не навчив. Навчив чогось більшого. Зазвичай катехити переказують суть віри. Він показував, яким має бути життя у вірі. А його власне інтенсивне життя почалося у віці 73 років, коли він пішов на відпочинок. Він походив з Поділля і туди повернувся – до Львівської архидієцезії. Чим він займався? Був з людьми. Він ділився з ними так само, як колись у ліцеї з нами: своєю вірою, притягував скромністю і добротою. Він, поляк, який пережив різанину у 40-х, був надзвичайним каталізатором поєднання поляків з українцями. Відправляв по околицях Літургію. Піднімав з руїн храми. Єпископ Марціон пригадує: «Був впертий. Я йому говорив – отче-інфулате, максимально три Літургії в неділю – адже він не мав здоров’я. А він посміхався і робив своє. Де жив? Мій Боже, певний час він жив у захристії. Багато подорожував. Адже треба було якось здобувати кошти». От вам і пенсія…
Кільканадцять років тому помер настоятель моєї молодості, я був при ньому міністрантом. Коли йому виповнилося 75 років, він попросив єпископа про звільнення від парафіяльних обов’язків. А оскільки то був чіпкий дідуган, єпископ на це не погодився. Станошек поїхав до Ченстохови і попросив генерала ордену Паулінів, щоб прийняв його у монастир. І, оскільки він був чіпким дідком, його прийняли! Цей священик пробув у згромадженні 30 років, а це означає, що прожив він 105! Сповідав, навчав монастирську молодь латини, займався інфірмерією (тобто, диспансером). За той час єпископ давно помер, а отець Петро і далі собі жив. До останніх місяців життя був постійно на ногах і мав ясний розум. Обидва священика, про яких я пригадую, були настоятелями по сусідству. Я знав їх обох як міністрант і як клірик. Які ж вони були різні! Але одне мали спільне – віру, яка не дозволяла їм спокійно всидіти на місці.
Я знаю, що такими можна захоплюватися, але не завжди наслідувати. Різні бувають сили: і фізичні, і духовні. Можливо, дар благодаті теж не однаковий? Інколи життєвий досвід і перипетії швидше відбирають здоров’я і сили. Але ж як добре, що серед нас є такі, хто бовваніє попереду як великі і тривожні знаки запитання. Вони запитують про віру, про любов до Церкви питають, про звичайну людську доброту… Я так і не зміг відповісти на всі ці запитання перед могилою мого катехита…
о. Томаш Горак, wiara.pl