Духовне життя християнина

о. Іван ЗБИШКО

                                                          Проповідь на канон Андрея Критського

Возлюблені у Христі! Одного разу мер якогось міста, мабуть соціаліст за переконаннями, задумав, щоби офіс, в якому він працюватиме, був вибудований вище, аніж всі церкви чи дзвіниці, які були у тому місті. Він забув, що церкви та дзвіниці мають своє призначення не височіти над землею, а, насамперед, вказувати на небо, та збирати вірних для вічної справи спасіння - молитви.
Сьогодні, коли церква живе спасительним промислом Господа Ісуса Христа - Великим постом, ми, припавши у поклоні до землі, - прославляємо Творця Великим каноном Андрея Критського. Молитвою, сповненою щирого розкаяння, яка навчає нас покути і жалю за вчинені провини.
"Покаяння відкрий мені двері Життєдавче..." - велика просьба грішної людини до милостивого Господа, в якій ми досвідчуємо вічну правду - велику спасительну любов Христа, що змиває наші провини. Грішна людина – то є той сліпець з Ісусових притч, яка шукає зустрічі з Господом, щоби прозріти. І тоді настає зміна: - Хоча та сама є життєва дорога, предмети і люди, однак людина їх бачить, і бачить куди йде - бачить зміст свого життя. Віра, дякуючи якій ми пізнаємо Ісуса і приймаємо Його світло, дає нам можливість бачити так, як бачить Творець. А Божий сподвижник Святий Андрей Критський допомагає нам збагнути через молитву Канону велику правду у наверненні до Бога через покаяння. Прегарний спів ірмосів канону в злуці з поклонами надає цій відправі глибокого духа покути, що в силі зворушити найтвердішу душу і привести її до покаяння. "Іди, окаянна душе, з твоїм тілом і сповідайся Творцеві всіх, а на майбутнє залиши попереднє безумство і принеси Богові сльози покаяння" (1 пісня). Перед нами постають різні події Святого Письма Старого і Нового завітів, від Адама і Єви аж до Христового Вознесіння, де ми переживаємо історію упадку, навернення та жалю кожної людської душі. Розкаяна людина розуміє, що не обмине зустрічі з Господом і Його справедливого суду. Тому найпевнішим способом нашого порятунку є Боже милосердя і заступництво Пречистої Діви Марії. "Богородице, надіє і заступнице тих, що тебе призивають, здійми з мене тяжке ярмо гріхів, і, як Владичиця чиста, прийми мене, що каюся" (1 пісня).
Сьогодні перед нами у молитві постала дорогоцінна пам'ятка старовинної святоотцівської поезії, що звертається до Господа словами псалмопівця Давида: "Помилуй мене, Боже, помилуй, мене", - і то є той знак, який дає нам Ісус. Той знак переходить через ціле наше життя, щоби ми пізнали в Ньому Месію. Свята Церква допомагає нам пізнати Сина Бога Живого. Певне, що ніхто нам не може передати віри, ні батьки дітям, ні жінка чоловікові, ні вчителі своїм учням, однак серце і розум допоможуть нам вийти на зустріч Христові. Дехто, що залишився сьогодні вдома, може собі так сказати - Не дав мені Господь віри. Ні, любі друзі, в даному випадку всю відповідальність несе на собі людина. Трудно приїхати до Львова, коли виїжджаєш на Москву. Милостивий Господь робить усе, щоби відкрити нам очі на свою правду, однак, Він не в силі змусити нас дивитися у Свій бік.
Кожного дня на наших вівтарях Ісус Христос з любові до нас відновлює свою Хресну жертву на службі Божій. Чи Він не бачить нашого життя? "Проти Тебе єдиного я згрішив і перед Тобою зло вчинив" (Пс. 50) - ото стільки моєї заслуги на цім світі, тому сьогодні найвищий час з'єднати Його Пречисте Тіло з нашим грішним тілом у Святому Причасті. І нехай нам допоможе молитвою свого прегарного Канону Святий отець наш Андрей Критський. Амінь.

о. Орест МОКРИК

                                                          Проповідь на четверту неділю Великого посту

Четверта неділя Великого посту розпочинає 28 день, відколи ми приступили до очищення духовних криниць, задля того, щоб напитися й втамувати спрагу за Богом, за чистотою й спокоєм. І хоча ця спрага відчувається нами незалежно від часу, тобто піст це чи не піст, - однак саме в пості, завдяки покаянним молитвам й розважанням страстей Христових, ми краще усвідомлюємо, що через щоденну марноту ця спрага за Богом, ця потреба в спілкуванні з ним так і залишається нездійсненною. Врешті решт, ці 28 днів, досить великий проміжок часу, і, аналізуючи його, ми можемо зробити певні висновки: що нам вдалося досягнути, а що ні; над чим потрібно попрацювати іще, а що вже, з ласки Божої, стало здобутком. До духовних подвигів спонукають великопісні богослужіння, їх зміст й мелодійність вражають до глибини душі, а св. Хрест Господній, що в часі посту мовчазно височить над вірними, сильніше від слів спонукає схилити в покорі й розчуленні свої голови й коліна перед Розп'ятим, згадати своє минуле, яке часами шокує, намітити плани на майбутнє, щоб не занедбати того, що так хотілося сповнити цим часом. Попереду ще достатньо днів, і, навіть, коли б в очах людських, або у власних очах ми виглядали як ті пізні робітники, що більшу частину дня залишались не найнятими, бездіяльними, то все ж перед Богом одна година праці в Господньому винограднику забезпечить нам ту ж зарплату, яку отримають інші, більш заповзяті, за цілий день проведений у важкій праці. Якщо Бог добрий, то хто може Йому в тім перечити?
А поки що, даючи оцінку самим собі, ми в значній мірі можемо стверджувати, що є уподібненими до апостолів, але в тому сенсі, як їх представлено св. ап. Марком в сьогоднішній євангельській історії. І хоча порівнювати себе з апостолами нескромно, однак примінити до себе закиди Ісуса на їх адресу ми все таки можемо. Після того, як батько хлопчини розповів Учителеві, що Його учні бралися до лікування, але їм нічого не вдалося, Христос вигукнув: „О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?.." Слушні слова, тим більше, якщо врахувати, що святі апостоли вже одного разу виконували святу місію. Христос вже посилав їх по двох містах і селах, наказуючи проповідувати покаяння та благу звістку. І апостоли чесно виконали своє завдання. Пригадуємо, коли вони одного разу прийшли з таких місій, то в захопленні звернулися до Учителя: „...і біси коряться нам,". Як бачимо, минулий успіх не забезпечив нових духовних здобутків. Мало молитви й мало посту, - таке було слово Христа, відповідаючи на їх запитання: чому не змогли вилікувати хворого юнака.
Молитва і піст здатні оздоровити будь-кого, все залежить від того, що ми називаємо молитвою і як маємо постити. Про одне і про друге не раз було сказано. Але сьогодні, коли ми бачимо, що й апостоли минулими успіхами не забезпечили собі нових духовних успіхів, теж можемо ще раз нагадати собі про піст і молитву. Але хочу це зробити, звертаючись до науки святих отців.
Стосовно посту, його необхідності хочу скористатись наукою про нього св. Августина. Він навчав: „Якщо вас запитають: для чого ви постите й мучите себе? Відповідайте: скаженого коня, котрого неможливо приборкати вуздечкою, приборкують голодом і спрагою". Святий Августин порівнює людину із диким конем, котрий нікого не визнає і ні перед ким не схиляється. Голод і спрага - інколи єдині речі, котрі можуть приборкати пристрасну людину, що бунтує проти Бога. А бунт проти Бога, - це одне із означень гріха. Згадаємо блудного сина. Крайня нужда, голод і приниження наблизили його зустріч з батьком. І хто знає, навернувся б він чи ні, коли б у нього було все гаразд? Покаяння без посту за словами св. Івана Золотоустого, - так неможливе, як неможливе є, „щоб вогонь горів у воді". Інколи Господь сам дає нам випробовування бідністю, нуждою та утисками, але задля приборкання своєї непокори перед Ним, людина мусить сама поділитись з ближніми своїми багатствами, добровільно стати на шлях нужди, навчитись відчувати голод, зносити терпеливо умертвіння й перебувати у смиренні.
Св. Ніл Синайський про піст і чистоту писав так: „Хто наповняє черево й обіцяє, що не матиме тілесних й духовних похотей, той подібний до того, хто стверджує, що соломинкою стримає полум'я вогню". А в іншому місці це й же святий говорить ось як: „ Тіло, що харчується скромно, наче добре об'їжджений кінь, котрий ніколи не скине свого вершника..." Піст, як ми бачимо, - це цілий комплекс дій, спрямованих на те, щоб наслідувати Христа. А тому, хоч і величезна таким чином передбачається праця, однак і велика нагорода чекає того, хто зуміє бути останнім і слугою всім. Кому ж таке умертвіння видасться неприйнятним, хай погляне на Христа, котрий не раз відчував голод і в смиренні й глибокій покорі умиває ноги своїм учням.
Щодо молитви, святі отці як ранньої, так і теперішньої Церкви, дають величезну кількість повчань. Деякі з них я хочу вам процитувати. Ось як говорить Євагрій Понтійський: „Молитва – це бесіда ума з Богом". Св. Августин повчає, що Бог є ближче до нас, аніж ми самі до себе. Чому? Тому що Бог є в нас самих. А тому молитва це не притягування Бога до своїх потреб, але наше власне притягування до Нього. Молитва - це споглядання розуму у Власне серце. Христос говорив, що Царство Боже всередині нас. Якщо Воно є в нас, то й Бог є в нас. Таким чином, молитвою ми наче будимо в собі божественне. Давид в псалмі 129.1 говорить: „Із глибини я взиваю до Тебе, Господи..."
Ще інший вислів про молитву Євагрія Понтійського: „Молитва – дочка смирення. Молитва – плід радості й благодарення". Псевдо - Макарій ось так говорить: „Для молитви не потрібно ані жестів, ані виголосів, ані мовчанки, ані коліноприклонення. Наша молитва одночасно і мудра й гаряча, повинна бути очікуванням Бога..." Подібно ділиться своїм духовним досвідом і Євагрій: „Коли берешся до молитви, хай язик твій буде німим".
Але закінчити сьогоднішню науку про молитву хочу словами св. Івана Касяна з Риму. Говорячи про спосіб молитви, він навчає ось як: „З особливою увагою потрібно дотримуватись євангельської настанови: увійти в свою кімнату і зачинити двері для того, щоб молитися Отцю нашому. Ось як потрібно це виконувати.
Ми молимось у своїй світлиці, коли цілковито виймаємо своє серце з марноти думок й турбот, і, наче перебуваючи в солодкому й дружньому усамітненні з Господом, щиро ділимося з Ним своїми бажаннями.
Ми молимося із зачиненими дверима, коли не розтуляючи уст, прикликаємо Того, Хто, не враховуючи слова, споглядає в саме серце.
Ми молимося утаємничено, коли звертаємось до Бога лише одним серцем і зосередженою душею, лише Йому одному сповідаючи свої стремління. їх природу ворожі сили власною силою розгадати не можуть. Тому й належиться дотримуватись глибокого мовчання під час молитви...
Таким чином наші молитви повинні бути постійними, але короткими через небезпеку, щоб ворог не знайшов шпаринки, під час довгої молитви і не навіяв нам неуважність. В молитві істинна жертва – дух сокрушенний".
Так словами Давида завершує св. Іван Касян повчання про молитву. І ми завершуємо сьогоднішню науку, надіючись, що час, який ще залишається до Великодня, ми проживемо і далі шукаючи Бога, у молитві в пості, в участі у богослужіннях і в духовному зростанні, враховуючи успіхи й недоліки попередніх 28 днів. Амінь.

о. Петро ІВАСІВКА

                                                       Проповідь на третю неділю Великого посту – Хрестопоклонну

Слава Ісусу Христу! Улюблені брати і сестри!
Прийшовши до церкви у Хрестопоклонну неділю, бачимо поставлене серед храму Розп'яття. Дивлячись на це зображення, споглядаємо у всій величі красу любові, яку на Голгофі явив нам Господь наш Ісус Христос. Задля нашого спасіння Спаситель Сам обрав Собі Хресну путь життя. Початком її було народження в печері, продовженням - життя, сповнене турботи, принижень, завершенням Голгофи. На Голгофі Бог відкрив себе безмежною любов'ю. На Голгофі страждало Саме Добро, Сама Любов - Господь наш Ісус Христос, Який узяв на Себе гріхи всього світу. Все земне життя нашого Господа було безперервним подвигом любові, але на Голгофі вона засяяла таким дивним, Божественним світлом, перед яким померкло навіть сонце. Його безневинно прибивають до хреста, а Він у цей час благає Свого Небесного Отця: "Отче, прости їм, бо не знають, що роблять" (Лк. 23, 34). Хіба може бути щось вище й краще, ніж ця чудова молитва любові?
Перед своїми хресними стражданнями Господь Ісус Христос говорив учням: "Немає більшої над ту любов, як хто душу свою покладе за друзів" (Ів. 15,13), і сам показав на хресті приклад найвеличнішого самозречення в ім'я любові, добра і правди, сам поклав душу задля спасення людей. Животворящий Хрест Господній постійно нагадує нам про те найбільше благодіяння, яке виконав Син Божий ціною Своєї смерті. Примирення з Богом, спасення і життя вічне - ось великі, священні блага, даровані Хрестом Господнім на відраду і втіху всім віруючим у Нього. Святий Хрест є зосередження, де виражена вся істина нашої віри. Дивлячись на хрест, ми усвідомлюємо і глибину наших гріховних падінь, і величність справи відкуплення, яке вчинив Господь. Дивлячись на Хрест Христовий, ми ясно бачимо, що таке благодать, правосуддя і милосердя, бо все це виявлено на Хресті, який завжди осіняє собою наше життя.
Ще за час Свого земного служіння Господь говорив: "Хто не бере хреста свого і не йде за Мною, той недостойний Мене" (Мф. 10,38). Кожному з нас, на заклик Господа, треба взяти свій хрест і йти за розп'ятим Спасителем. Господь без слів одним Своїм лагідним, стражденним виглядом учить нас з Хреста великим таїнам боговгодного християнського життя. Для християнина Хрест Господній – невичерпне джерело духовного повчання і втішання. Він свідчить про все, що християнам треба знати про Бога і про себе.
Хрест Христа Спасителя розкрив смисл людських страждань. Він показав, що життя є подвиг і обов'язок високий і чудовий, бо дає людині віруючій неминуще блаженство і ми самі можемо бачити, що хрест, який несе християнин за свого життя, це - не тільки випробування й печаль, але й велика радість. Це дорога до неба, Хресний подвиг для християнина, наближення до Христа, вставання від моральних падінь і спасення душі.
Тому про Святий Хрест нашого Господа не може мовчати наша совість. Вона завжди нагадує віруючим, що Христос Спаситель замовк на Хресті, щоб голосніше говорити нам про любов. Нам треба пильно перевіряти свою совість, свій внутрішній стан, порівнюючи його до заповідей Христових.
Без такого випробування неможливо прийти до живого усвідомлення своїх гріхів та принести щире покаяння перед Богом.
Біля підніжжя Святого Хреста відбувається наша зустріч з Христом Спасителем у вирішальний момент Його земного Життя. Як колись на Голгофі Він узяв на Себе гріхи Людей, так і тепер бере Він наші гріхи, якщо ми з вірою і каяттям підходимо до Його Святого Хреста, якщо глибоко і з любов'ю переживаємо внутрішній зв'язок з Ним, відчуваємо особливу зміну в нашій душі.
Улюблені брати і сестри, Хресна смерть Спасителя знищила підступи диявола і перемогла темні сили пекла. Диявол, що "праотця Адама звів деревом, Хрестом перемагається і падає повержений падінням дивним" (Стихира вечірні на "Слава, і нині"). Висловлювання й роздуми святих апостолів, отців і учителів Церкви, церковних письменників, Богословів про Хрест незліченні. Ось що говорить святитель Іоанн Златоуст: "Хрест – глава нашого спасення, хрест – причина незліченних благ, через нього ми, що були раніш безславні й відкинуті Богом, тепер прийняті до числа синів: через нього ми вже не залишились в омані, а пізнали істину; через нього ми, що раніш поклонялися деревам і камінням, тепер пізнали Спасителя всіх; через нього ми, що були рабами гріха, приведені на свободу праведності; через нього земля нарешті зробилася небом".
Хрест Спасителя свідчить світові про велику й безмежну любов Божу до віруючого роду людського. Увійдімо і ми, улюблені брати й сестри, своїм серцем в цю любов Божу, явлену у втіленні та хресних стражданнях Сина Божого: Отець посилає Сина Свого у світ не судити світ за гріхи, а спасти світ. На це Отець віддасть його нам, щоб нерадісний, гіркий світ пізнав любов Божу і увірував в неї. Отець посилає Сина у світ, знаючи, що Він витерпить тяжкі страждання, хрест і смерть від рук тих самих людей, спасти яких він прийшов.
Не будемо, улюблені брати й сестри, глухими до цієї любові Божої до нас! Відповідаймо Богові своєю любов'ю до Нього. Любов до Бога насамперед виявляймо виконанням Його заповідей. Адже, хто не виконує заповідей Божих, той і не любить Бога. Коли ми, віруючі, це зрозуміємо, то здригнеться і наше холодне серце, і з'явиться в ньому покаяння, якого чекає від нас Господь. Тоді ми від Хреста Господнього одержимо невимовний мир і нове життя у Христі, Спасителеві нашому.
Підійдімо ж усі ближче до Хреста Христового, з благоговінням схилімось до Святого Дерева. Схилімось до підніжжя цього Животворящого Страждальця, запитаймо себе, чи йдемо ми по стопах Його, називаючи себе справжніми християнами? Чи докладаємо ми яких зусиль для того, щоб у нашій душі поступово стверджувалися заповіти Божественного Страждальця? Чи стаємо ми, віруючі, добрішими, кращими, чистішими душею? Чи живемо так, щоб можна було помітити, що ми недаремно носимо ім'я Христове, що в нашому житті втілюється чисте й високе вчення Христове, до чого нас покликано?
Достойно й праведно поклоняймося Животворящому Хресту Господньому, бо через нього примирилися з правосуддям Божим, усиновлені Богові Отцю і стали спадкоємцями життя вічного. Поклонятися Хресту і цілувати його мусимо й тоді, коли стрічаємося з ним у житті: в тих печалях, скорботах і недугах, у тих прикростях і невдачах, у тих утратах і нещастях, які посилаються нам правдою Бога Отця. Не досить поклонятися Хресту тоді, коли він виноситься священнослужителями на середину церкви, треба його взяти покірно на себе і нести слідом за Господом Ісусом Христом, як Він навчав Своїх послідовників (Мф. 16,24). Та не слід і втрачати надію, зневірюватися, коли, здається, що ми повільно йдемо по стопах Христа Спасителя. Звернімо тоді всі сили своєї душі, благаючи Його: Господи, Ти Сам апостолові сказав: "Сила Моя в немочі діється" (2 Кор. 12,9). Ось ми не можемо вчинити нічого доброго для Тебе без Твоєї благодаті; дай нам силу й поміч робити все добре і корисне для себе і для ближніх наших.
У цю неділю прославляння і поклоніння Святому Хресту Господньому щиро молімось, аби все, що випромінює Святий Хрест, – мир, радість і любов, були супутниками життя кожного з нас! Помолімось і за те, щоб Господь допоміг нам провести всі дальші дні святого посту в духовній бадьорості й радості і сподобив нас поклонитися Його Святому Воскресінню. Амінь.

о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Проповідь на першу неділю Великого посту

Нині настав день, повний радості
і веселості, бо краса правдивих
і догматів блистить і сяє.
Христова Церква оздоблена
виставленням святих ікон і сяйвом
зображень, тож настала бого-
натхненна однодумність вірних.
(Стихира на псальмі похвальнім)

Неділя, що наступає після завершення першого тижня Посту, іменується як Неділя православ'я. Однак її назва не має прямої дотичності до Великого Посту. Окрім того, не можна проводити якихось паралелей між цим, безперечно важливим днем у церковному календарі та окремо взятою конфесією, а виходячи звідси - вбачати в трактуванні свята вузькоконфесійне заанґажування. Дух празника, основний його зміст– прославлення Воплоченого Слова-Логос через пошанування рукотворних образів, написаних під натхненням Духа Святого.
На сторінках Святого Письма не знаходимо слів, які звучали б із уст Ісуса Христа як заклик зображувати Його. Проте не знаходимо й слів заборони. За умов, коли християнські спільноти лише починали творитися і були, фактично, юдео-християнськими, будь-який рукотворний образ міг означати ідолопоклоніння. Ще зовсім живим було повеління Боже не творити собі кумирів. Воно розумілось як категорична заборона зображувати Бога людською рукою. У Книзі Второзакония читаємо наступне: "А що ви не бачили ніякої постаті в той день, коли промовляв до вас Господь на Хориві, то вважайте добре, щоб ви не зледащіли та не взяли виробляти собі тесаного боввана, подобу якоїсь постаті, як от постаті жіночої або чоловічої..." (Втор. 4,15-16) Проте вже в Старому Завіті Господь повелів, або дозволив створювати зображення, які хоча й символічно, та все ж вели до спасіння через Воплочене Слово: це мідяний змій, Ковчег Заповіту та Херувими. Проти вшанування образів як нібито різновиду ідолопоклоніння виступила та частина юдейського світу, яка не прийняла нової релігії, а буквально кажучи, не прийняла факту Боговоплочення.
Дуже часто цю проблему розглядають майже виключно в контексті загострення полеміки в період іконоборства. Тобто, йдеться про певний етап в релігійному та суспільно-політичному житті Візантійської імперії як в передсоборовий (VII Вселенський Собор в Нікеї 787 р.), так і в післясоборовий періоди. Насправді ж ще за кілька століть до цього святий Василій Великий, виступаючи на захист ікон, писав, що "почитания, яке віддаємо образу, звернено до першообразу" (св. Василій Кесарійський, "Книга про Святого Духа").
Цілком зрозуміло, що в період катакомбного існування Церкви та пов'язаних з цим гонінь на християн не могло й бути мови про системний підхід до іконопочитання, як відтворення лику Спасителя, Богоматері і святих, а також написання праць з богослов'я ікони. Все це потребувало нових обставин, і такі умови настануть згодом, після підписання імператором Константином Медіолянського едикту у 313 році. Натомість в тих місцях, де колись перші християни збирались на молитву, знаходили зображення риби, виноградного грона, колосків, монограми. Згідно з церковною традицією, одним з перших іконописців, хто відтворював лики Богородиці, був апостол і євангелист Лука. На превеликий жаль, немає точних даних про його малярську спадщину. З плином часу стало реальним на практиці писати ікони, а процес богошукання щораз більше починав бути пов'язаний з іконопочитанням. Цікаво, що саме греко-візантійської цивілізації сягають витоки ікони. Тої цивілізації, яка на цілі століття заступила могутній дотепер пласт античної культури. На зміну чуттєвій красі і витонченості форм, християнство у візантійському прочитанні приносить духовність внутрішню, дуже часто навіть аскетичну. Замість довершених форм і пропорцій - глибока богословська символіка іконописних зображень. Таке явище мусіло мати свій підтекст. Святий Іван Золотоустий стверджував, що Авраам удостоївся честі приймати ангелів "за красу душі і за сховане в ній багатство". Іконописне мистецтво бурхливо розвивалось в період, який називають не інакше як "золотий вік" святоотцівської писемності. Великі подвижники віри Василій Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіянський, Атанасій Олександрійський, Іван Золотоустий, Макарій Єгипетський донесли до своїх сучасників нове розуміння особливого післанництва Богочо-ловіка, а також зробили значний внесок в формування нової естетичної свідомості. А вже в XI столітті християнська культура породила шедевр архітектури Святу Софію, відомі мозаїки в Равенні.
Однак, на зміну цілій епосі, яка сформувала цілісну систему іконопочитання, прийшов період іконоборства. Він тривав понад сто років (726-843) і призвів до занепаду Візантійської культури. Найвагоміша підстава для того, щоб противитись іконі, була в біблійному твердженні, що Бог є Дух і Його ніхто не бачив (їв. 1,18; 4,24). Відкидаючи антропоморфні зображення Христа, іконоборці робили це як спротив античному винаходу і язичницькому ідолопоклонству. Іконофілів - прихильників ікон звинувачували навіть в єресях: в несторіанстві - за те, що, мовляв, зображують людину-Христа, в монофізитстві за те, що, описуючи неописуване, маляр з'єднує докупи незлитне об'єднання. Вже в самому звучанні закладене догматичне протиріччя. Прихильник іконоборства імператор Константин V вважав, що образ повинен бути одно-істотним з тим, кого на ньому зображують. Собор іконоборців єдиним образом Христа проголосив Євхаристійний хліб і вино. Заперечення ікон не зводилось лише до гострої полеміки. "Почавши у Візантійській імперії нищити разом з мистецькими творами й людей, котрі ті ікони малювали, або зберігали, ці псевдоревнителі Христового вчення, передусім візантійські імператори Лев III і Константин V, показали себе як діти сатани. Понад століття... тривав терор, але своїх цілей іконоборці не домоглися. Ще раз було підтверджене правило: нечестивими методами доброї мети не досягти". Саме так характеризує цей нелегкий період в історії Церкви відомий науковець Дмитро Степовик.
Про відкритий характер і масштабність боротьби з іконами та їхніми прихильниками свідчить історичний факт.
У 726 році імператор Лев III Ісаврій застосував навіть військо, щоб усмирити апологетів іконописання. Ще жорстокішим у цій справі виявися його син Константин V Копронім. Скликаний ним у 754 році Собор прийняв досить суворі декрети проти ікон. Жертвами гонінь ставали тисячі монахів. Тут, до речі, слід нагадати, що в пошуках прихистку багато хто з ченців замешкав на теренах Північного Причорномор'я. І тепер, так звані "печерні" монастирі на Кримському півострові, засновані колись ченцями-втікачами, лише нагадують про період жахливих переслідувань.
Повертаючись до часу іконоборства, слід зазначити, що думки тодішніх новітніх єретиків знайшли підтримку в частини тогочасного суспільства, а іконоборство упродовж якогось періоду ставало, фактично, одним з головних елементів державної політики. Церква не змирилась з таким станом речей. У 787 році у Нікеї зібрався Собор, про який вже йшлося вище. Отці Собору не лише захистили іконопочитання, але й розвинули вчення про ікону. Було надано канонічного статусу іконописанню, а також наголошено на теократизмі ікони. Відтепер визначалось, що основним місцем її пошанування має бути храм.
VII Вселенський Собор не розв'язав остаточно проблему. До того ж вже після його проведення іконоборство проявилось з новою силою, зокрема в часі правління імператора Лева V Вірменина. І лише Помісний Собор 842 року в Константинополі поставив крапку в іконоборстві, яке визнавалось єрессю у Вселенській Церкві. Було проголошено відлучення іконоборців від Церкви, а також реабілітовано жертв боротьби з іконами.
Цілком зрозуміло, що мусіли бути подвижники, праця яких ставала визначальною в такій важливій ділянці церковного життя, як іконопис. Найперше слід відзначити відомого богослова і поета святого Івана Дамаскина (VII-VIII ст.). Саме йому належить перша, написана в той період розгорнута апологія святих образів, які він розділив на шість видів. Дамаскин погоджувався з іконоборцями в тому, що неможливо зобразити Бога "безтілесного, невидимого, нематеріального, такого, що немає фігури". "Саме такого Бога забороняє зображувати Писання і іконописці ніколи не насмілювались творити таке зображення, а якщо й чули про них, то відкидали як хибні. Лише, коли цей неописуваний і ніким необійнятий Бог, прийнявши вид раба, упокорився в ньому до кількості і величини та зодягнувся в тілесний образ, прийняв тіло людське, - тільки тоді Він став доступним для зображення".
Ідеологію іконопочитання розвинув Теодор Студит, найбільший мислитель VIII-IX століть. "Як тінь, - писав він, - від дії сонячного променя стає цілком видимою, так і образ Христа стає явним для всіх тоді, коли Він зафіксований на різних речовинах". На думку Теодора Студита, зображення Христа і є найважливішим свідоцтвом правдивості його очоловічення.
Не можна оминути в цьому плані й заслуг історика і богослова, Константинопольського Патріарха Никифора (IX ст.). І, звичайно ж, окремих слів заслуговує Псевдо-Діонісій-Ареопагіт, який розробив цілу ієрархію образів, символіку кольорів. Саме барви він вважав носіями світла. І хоча його теоретичні засади іконописання не мали на той час значного впливу, час для їхнього практичного втілення настав згодом, вже після завершення періоду іконоборства.
Повертаючись до головного змісту постанов Собору, який поборов противників ікон (842 p.), слід зазначити наступне. Учасники Собору стверджували, що "зображення" - це справа Отців Церкви, а не малярів. Справжній розум повинен визнавати на іконі нічого більшого, як лише подібність за назвою, а не за суттю. Святості іконам надає іменування на честь святого, тим більше на честь Христа. Собор стверджував, що на іконі, яка передає зовнішній вигляд Ісуса, показана не його людська природа як така, а Його особистість як поєднання двох природ.
Короткий аналіз проблем, пов'язаних з іконоборством, подано в історичному контексті. Дотепер більше уваги звернено було на передумови зародження цього єретичного руху та наслідки діяльності його прихильників. Не залишилась поза увагою й догматична складова проблеми. На цьому тлі не справедливо забуто роль і місце християнської України. В окреслений змістом проповіді час вона насправді залишалась трохи осторонь від тих протистоянь, які мали місце по інший бік від Чорного моря. Проте іконоборство у досить різких формах проявило себе в новітню пору. Воно носило тотальний характер з огляду на тривале пануваня атеїзму як державної ідеології радянської імперії. Попри ризик і переслідування, все ж вдалося зберегти неперевершені зразки українських ікон, фресок, мозаїк.
На межі двох тисячоліть ми, як країна з багатою християнською спадщиною, повинні показати її світові і захистити величезний духовний доробок від посягань гендлярів та горе-богомазів. Без цього неможливим буде сучасний ренесанс іконопочитання. Амінь.

о. Яків ЯРЕМЧУК, ЧСВВ
Проповідь на неділю блудного сина

Дорогі в Христі! Ластівка вдовольняється маленьким гніздечком з болота. Дерево не бажає собі більше місця, як лише те, що потрібне йому для росту. Білка споживає стільки горіхів, скільки потребує аби наїстись, а решту ховає в дупло. Тільки людина вічно невдоволена сучасною її дійсністю, та шукає щастя там, де його немає.
Славетний і багатий кіноактор Джордж Сандерс, що був три рази одружений і тричі розлучений, 1972 р. вчинив самогубство. У першокласному іспанському готелі біля Барселони знайшли вранці його мертве тіло і передсмертну записку: «Дорогий світе, я покидаю тебе, бо обридло мені життя». Мав всілякі вигоди, мільйони глядачів вважали його як визначного артиста, може не один заздрив його славі, популярності, а він почував себе нещасливим, життя йому набридло.
Молодий чоловік шукає поради в психіатра, кажучи: «Докторе, я дуже самотній і знеохочений до життя. Порадьте, що мені робити?» Психіатр дав йому цікаву відповідь: «Ось цими днями в нашому місті є знаменитий цирк, а в ньому виступає на сцені славний клоун, який вміє розвеселити навіть найбільш зневірену і пригноблену людину. Зайди до нього, а він з певністю розрадить тебе». Та яким великим було здивування доктора, коли той чоловік промовив: «Докторе, я є той клоун. Я на сцені всіх розвеселяю, але в моїй душі пустка. Я дуже нещасний».
В сьогоднішній євангельській розповіді Ісус Христос оповідає нам притчу про Блудного сина. Притча про Блудного сина під кутом літературним належить до найкращих притч в Євангелії. В ній розповідається про родину, в якій виростають два сини: старший і молодший. Той другий тому, що хоче бути свобідний і щасливий, просить в батька частину майна та йде в інший край, живучи розпусно, втрачає весь маєток. Притиснений голодом, приймає понижаючу для єврея, а навіть заборонену через вчителів закону, справу пасти свиней, бо вони для євреїв були нечисті тварини (пор. Лев. 11,7-8). Таке нужденне життя в голоді та спразі, без батьківської любові, домашнього затишку, зродило в ньому смуток та бажання повернення до батьківського дому. Каже він: «Встану та піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене, як одного з твоїх наймитів» (Лк. 15, 18-19). Батько побачив свого сина, як той ще був далеко та прийняв його найсердечніше і якнайшвидше повернув йому всі синівські права, яких символом є одіж, перстень, сандалі. Довідуємося з притчі, що батько тішився і веселився, взиваючи всіх до співучасті в своєму щасті. Цей батько і його милосердя, то є образ милосердного Бога для наверненого грішника і Божої радості з його навернення. Властиво ця притча пояснює чому Ісус Христос не відсторонюється від грішників, як це робили фарисеї і вчителі Закону, але шукає їх і тішиться з їх навернення.
Після II світової війни багато нацистів засуджено за їхні провини на кару смерті міжнародним судом в Нюрнберзі. Між ними був генерал Освальд Больд, якого страчено 6 червня 1951 р. у Ляндсбергу. Та ще раніше 12 лютого 1950 р. у в'язниці він навертається до католицької Церкви і гине, цілковито підкорившись Божій волі. Він написав книжечку про своє навернення, в якій прославляє Божу любов, доброту й милосердя. При кінці його спогадів читаємо: «Якою довгою дорогою Бог мене вів, перш ніж відчинив мені батьківський дім. Він показав мені цілий світ: його яскравий блиск, його обманливу гру і його шум, що отуманює. Він вселив на мене ціле життя: огорнення, упокорення, терпіння на душі і тілі, земний суд і шибеницю. Скільки разів у бурхливих літах мого життя Він стукав до мого серця. Та це ніжне стукання губилося у голосному гаморі світу. Щойно в тихій самоті в'язничної кімнати почуло моє серце голос Дивного Бога».
Одинока донька вдовиці лишає батьківський дім і йде слідом Марії Магдалини. А мати безперестанку молиться за навернення своєї дитини. Минає рік за роком. Раз уночі, коли мати на колінах молиться, чує в кімнаті чиїсь кроки. Оглянулася - це її блудна донька. «Мамо, - питає донька, що це значить, що навіть ще в опівночі я застала двері відчинені?» А мати каже: «Відколи ти пішла, я ніколи не зачиняю дверей ані вдень, ані вночі. Я хотіла, щоб ти їх застала кожної хвилини відчиненими».
Дорогі в Христі! Святий Отець Іван Павло II говорив: «Скільки людей протягом століть, а також в наших часах, змогли в цій притчі віднайти підставові риси своєї особистої історії. Постать Блудного сина, то образ кожного з нас. Всі ми є грішниками. Через наші прогрішення багаторазово відходимо від дому Отця». Чому так чинимо? Певно хочемо бути свобідними і щасливими, але, на жаль, не знаємо, що то є свобода та правдиве щастя і де його шукати? А тому і серед щоденних обставин і турбот знаходимо смуток і нещастя. Так, як це сталося з кіноактором Джорджем, клоуном з цирку, блудним сином та іншими послідовниками та сучасниками. Тут слушно напрошується висновок: ніхто і ніщо поза Богом не зможе заспокоїти голоду нашого серця.
Так, як в цій притчі батько (який є образом Бога) виходить назустріч синові, тобто кожному з нас. Це значить Бог шукає і чекає на наше навернення. Це робить не для того, щоб нас покарати, але щоб простити, виявити свою любов і милосердя та показати людині, що то є правдива свобода і справжнє щастя.
Подумаймо собі. Де ми будемо і що з нами станеться за 100 років? Напевно, помремо. Наше тіло розкладеться, але жити буде безсмертна душа. Питання, де вона тоді знайдеться. Це залежи